Днями прочитала 900-сторінкову книжку Володимира В'ятровича про генерала Кука, тримайте відгук!

Окей, не зовсім я 😁 Книжку прочитав мій чоловік (той який Едуард Андрющенко), тому це буде гостьовий відгук від нього. Передаю слово:

Вихованець маріупольського дитбудинку Юрко Чеботарь нічого не знав про своїх батьків. Хлопцю розповідали (спойлер - брехали), що його знайшли на вокзалі.

Він типова совєтська дитина свого часу: російськомовний, піонер, щиро вірив у велич СССР і перемогу комунізму, хотів бути, як усі. Дитина, якій розповідали, що його батько, очевидно, був такий же правильний і совєтський, до того ж ніби героїчно загинув.

У 14 років Юрко почув те, що мріє почути кожна сирота з дитбудинку: його батьки насправді живі.

Мама приїхала і забрала його до Києва. Виявилося, що справжнє прізвище Юрка - Кук, а і він не Антонович, як було записано в документах, а Васильович.

Тато, Василь Кук, говорив із сином українською і неабияк дивував того поглядами на історію та національне питання. Тому в ті часи порозумітися їм не було просто.

Якось одна газета випустила матеріал “Вдома у Василя Кука”. Юрко там постає як гарний талановитий юнак - але батьки йому цю газету не показали, адже знати правду йому було зарано. Лише за кілька років Кук-молодший почує, що батько сидів у тюрмі, а ще за десять років - за що саме той сидів.

Кандидат наук, співробітник Інституту кібернетики (а ще, до речі, засновник відомої київської качалки в Гідропарку) Юрій Кук комуністом не став - цю “битву” з радянською системою його батько виграв.

Я вирішив почати з цього епізоду, щоб ви не думали, ніби майже тисяча сторінок цієї праці - виключно про те, як останній командир УПА Василь Кук боровся за незалежність. Хоч, як зазначає Володимир В’ятрович, герой книжки страшенно не любив говорити про особисте, тут є і про кохання, і про музику, і про книжки в житті Кука.

— А як так сталося, що звичайних повстанців вони розстрілювали, а головного командира УПА залишили живим? Чому вони не вбили вас?

Книжка починається зі спогаду про публічну зустріч із Василем Куком, на якій пролунало це питання. За життя, вже в незалежній Україні, він багато разів його чув. І дискусії на цю тему розгортаються досі - зокрема в коментарях до анонсів презентації “Генерала Кука”.

Один із варіантів відповіді такий: Кук капітулював, повністю зрікся боротьби, став агентом КГБ, за що отримав життя, волю, квартиру і роботу.

Оскільки сам герой книжки відповісти вже не може, за нього це робить автор - відповідь розтягується на понад сотню сторінок. А головний “помічник” В’ятровича тут - документи самого КГБ про агента “Дніпровського” (такий псевдонім отримав полонений екс-командир УПА, коли дав підписку про співпрацю).

“Генерал Кук” - це непроста, нелінійна, суперечлива історія людини, яка жила в трьох століттях (чому в трьох? автор пояснює). “Біографія покоління УПА” - невипадковий підзаголовок: для того, щоб ми краще розуміли героя книжки, історик пояснює кожну епоху, в яку той жив.

Мій минулий відгук був на "Розділену династію" швейцарця Фабіана Бауманна - і там автор виступає як відсторонений спостерігач, який у конфлікті двох (української та російської) гілок родини не виявляє своєї прихильності ані до тих, ані до інших. Тут зовсім інший випадок. Повністю об'єктивним та безпристрасним В’ятрович, який пише про Кука, не зміг би стати, навіть якби захотів. Вони були добре знайомі, і автор до певної міри вважає героя книжки своїм вчителем. Тому органічний звязок між ними двома не можна не відчути.

Нам бракує фундаментальних, неквапливих біографій наших діячів, що сторюються десятиліттями. Хотілося б, що кожна непересічна постать української історії, як і Кук, мала свого В'ятровича.

#непозбувний_відгук_від_мого_чоловіка