Чому ми «лижемо сраки» чужим за копійки, а вдома гавкаємо на тих, хто нас реально любить

Це реально жиза, яка бʼє під дих. Ми ж усі такі «солодкі» в офісах чи на зустрічах, а приходячи додому, вивалюємо все лайно на тих, хто цього найменше заслужив.

Ви місяцями вилизуєте кожен робочий процес, щоб клієнт сказав «вау», а вдома забиваєте на елементарну повагу, наприклад до дружини, яка доглядає дітей, перестірала і перемила весь дім, бо «і так зійде», да? Ніби бути домогосподаркою - це їі призначення за замовчуванням, або їй це в кайф🤦‍♂️

Чому ми вискакуємо зі штанів перед чужими?

Бо там є страх. Страх, що не куплять, страх, що кинуть, страх, що виглядаєш як лох. Ми тримаємо спину рівно, бо ринок - це джунглі. Там треба завойовувати довіру, повагу, там треба бути кращою версією себе, щоб просто вижити.

А знаєте, в чому наш головний прикол?

Ми професійні актори в театрі абсурду. Перед чужим дядьком, який нам заплатить три копійки, ми вигинаємося так, що хребет тріщить.

Посмішка до вух, «так, звісно», «як скажете», «ми все виправимо». Ми готові терпіти хамство клієнта, дебільні правки начальника і капризи якогось лівого пасажира, аби тільки про нас не подумали нічого поганого.

А потім ми приходимо додому…

І все. Шоу закінчилося.
Маска злітає разом із туфлями. І перший, хто потрапляє під руку - дружина, чоловік, дитина чи мати - отримує таку порцію жовчі, яку ми накопичили за день.

Ми гавкаємо на близьких за немиту тарілку або просто за те, що вони дихають занадто голосно. Чому?

Бо вони ж «свої». Вони не кинуть. Вони «зобов’язані» зрозуміти і пробачити. Ми міняємо їхню безумовну любов на можливість безкарно бути скотиною.

На практиці це працює як самогубство. Ми вкладаємо ресурс у чужих людей, які забудуть наше імʼя через пʼять хвилин після угоди, і при цьому випалюємо землю там, де нам реально жити. Це фінансова і емоційна яма. Ви думаєте, це «бути справжнім собою»? Ні, це просто слабкість.

Реальна історія в тому, що повага починається не з візитки і не з дорогого костюма на переговорах. Вона починається з того, як ти розмовляєш з тими, хто бачить тебе у всратих штанях і з перегаром.

Ніколи не виливайте помиї на тих, хто тримає, чистить, посилює ваш тил. Бо одного дня ви прокинетеся в ідеально вилизаному світі чужих людей, де вас ніхто не чекає і нікому ви нахер не потрібні зі своєю «ввічливістю» і експертністю. Будете як Олександр Македонський, який завоював себе, але втратив душу і сенс життя.

Ви втратите інтерес партнера.
Ви втратите повагу дітей.
Ви втратите драйв, бо звикаєте бути «всратим», називаючи це «бути самим собою»

Насправді, це найбільша помилка - думати, що «свої» мають терпіти твою лінь, брудні шкарпетки чи постійне скиглення. Це не близькість, це паразитування на чужому терпінні.

Як це працює в бізнесі?

Та точно так само! Коли ми боремося за об’єкт чи контракт - ми боги переговорів і маркетингу. Як тільки підписали договір і клієнт став «своїм» - забиваєте болт, починається «угода на троечку». Ліпимо процеси абияк, забиваємо на фідбек. Інфоцигани це дуже яскраво демонструють після продажу свого продукту. Рієлтори також (звісно не всі, а 70% максимум)

А потім дивуємося - а чого це лояльність клієнта нульова? Та тому що ви зняли парадний костюм і залишилися в тих самих «всратих штанях» посеред угоди.

Запам’ятайте: справжній рівень людини визначається НЕ тим, як вона виглядає на трибуні, а тим, як вона поводиться, коли «камери вимкнені» і вас ніхто не бачить. Це і самоповага!

По закону життя: якщо ти не намагаєшся вразити своїх так само, як і чужих - ти вже почав програвати.

Ніколи не дозволяйте собі розслаблятися там, де вас люблять. Бо саме там ви маєте бути найкращими, а не найгіршими!