Більше ніж Уривський-gaze мене дивує лише колективне захоплення українським поетичним кіно.

Кожне поважне культурне медіа має написати статтю із назвою «ТОП-10 ФІЛЬМІВ ПАРАДЖАНОВА, ЯКІ ТРЕБА ПОБАЧИТИ ПЕРЕД СМЕРТЮ ВІД СОБАЧОГО КАЙФУ».

⡘⢅⠜⡆⠣ ⡈⠅⠸ ⡑⣂⠆⠍⢂⠰ ⢨⢨⡔⡊⡠⣄⢊⠥⠢ ⢑⡔⡰⡡⣈ ⢅⢂⡅⢰⠆ ⠆⣠⣄⢁⠅⠬⠎⣄⠅ ⡄⡡ ⡂⠡ ⡆⢘⡰⣀⢈⠅⢂⠚⢔⠖ ⡑⠲⠎⠖⢄⠚⢊⢉ ⠥⢊⡰⡂⢌ ⡰⠉⡠⡐⡠⣁⠙⠍⠅ ⢅⡃⢌⠊⡆⠑ ⠦⢰⠦⠢⠣⠇⠅⡄⢅⢐ ⣠⡢⠔⡰ ⠎⠓⣄⠖⡊ ⡁⡒⠆⡉⠩ ⠬⢔⠑⣀⢤⡔⢡⢘⡅⠍⠥ ⠬⠰⣄⡂⣁⢁ ⡂⠡⢑⣁⠩⡄⠍⢨⢐ ⠲⠉⢌⡊⠱⣀ ⠥ ⠑⡒⢔⡰⠱⡢⢊⠍⡑⢉⠃⠑⣠⣂⠇ ⡁ ⠲⡌⡅⠆⣀⣂ ⣁⠔⣄⠜⢨⡅⣐⡤⠊⠊ ⢔⠎⢄⢔⠴⠴⡈⡂⢑⡈ ⢄⢈⡌⠒⣂⡑⡂⠃

Всі рази, коли я був на Величних Представниках Українського Поетичного Кіно — я або засинав, або в мене дуже затікала жопа. Це всі враження від тих фільмів.

Ну тобто не прям всі враження. Іноді траплялись красиві картинки. Десь із періодичність один раз на весь фільм. Добре, що ці фільми зазвичай тривають трохи більше за годину.

І я ще розумію аби людям подобалось. Щоб хтось у залі плакав там, чи хоча б одобрітєльно пердів. Ну хоч якось показував своє захоплення неймовірний сінематографічним генієм. Проте, ледь не кожного разу після сеансу я чув тихеньке, осоромлене «Слава Богу це закінчилось» від простих смердів. Й стидливі обережні кроки, які поступово, але впевнено переходять у швидку ходу, від подільських естетів, які біжать в Інформатику, щоб пошвидше написати відгук у Літробокс, аби зібрати 13 лайків та безмежний респект від баристи, якого не відпустили на сеанс зі зміни.

Можливо, реально бракує собачого кайфу чи пакетика із клеєм. Наступного разу спробую пронести із собою цей допінг, раптом вштирить.