2024-08-01 12:00:01
А що, якщо показати 700 років історії одного невеликого українського містечка з позиції одного персонажа, який буде стороннім спостерігачем: тобто дивитися, але фактично не втручатися? Логічно, що це має бути хтось безсмертний. Наприклад, дхампір: син опира і відьми. А щоб не втручався, він має бути слугою - за духом і покликанням.
В цьому ідея книжки “Слуга з Добромиля” Галини Пагутяк.
У двотисячних Галина зустріла знайомого редактора, який родом з Добромиля (маленьке, але красиве містечко на Львівщині, де живуть 4,5 тисячі людей). Розговорилися, і він підкинув ідею - от би написати книжку, яка би захопливо читалася, і мотивувала приїхати у Добромиль подивитися.
Окей - сказала Галина, і написала. Чи читається це захопливо, і чи мотивує приїхати у Добромиль, я би посперечалася - бо зі мною не спрацювало ( Але у нас на клубі вистачало людей, які в захваті. Отже, справа не в книжці, а в мені.
Починається ця історія у відносній “сучасності”: у 1939 році у монастирі, який нині є психіатричною лікарнею. Один з пацієнтів переконує лікаря, що він безсмертний дхампір і живе вже майже 700 років. “Ага, ну давай розкажи”, - каже лікар. І тоді герой (він же слуга з Добромиля) починає свою історію, що бере початок від 1287 року.
На цьому місці я почала губитися і нудитися. Бо історія Слуги - це заплутані й фрагментарні стрибки між історичними періодами, у яких не розумієш, де реальність, а де фентезійне, і де між ними межа.
Опирі, відьми, ворожбит, купець з Добромиля, купець з Перемишля, відрубані голови, безсмертні й воскреслі, хтось комусь служить. І все це - на фоні реальних фактів та постатей з історії Галичини, на місці якої у мене в голові мавпочки грають в тарілки. Якщо це все знати в деталях, можна кайфануть від трактувань і відсилок. А якщо ні - Галина Пагутяк не спростить читачу задачу: не шариш? Ну і йди собі, читай щось полегше.
І якщо всередині книжки ще можна було зачепитися за окремі історії, у яких проглядається сюжет - то в кінці це взагалі перетворюється на нарубаний салат з імен, прізвиськ, соціальних зв’язків та перероджень. Я так і не зрозуміла, хто тут кому опир, і безнадійно заплуталася в слугах.
А ще на клубі ми поговорили про те, що нині важко читати про героя, який спостерігає за злом і нічого не намагається зробити. У цьому романі дуже багато активного зла, вагон спостерігачів, і майже немає активного добра, яке би вмішувалося і робило добро. І багато діалогів на цю тему, у яких різним чином виправдовується бездіяльність. Типу такого:
Не те щоб серце моє краялося від жалю за вимерлим людом. Швидше навпаки: я думав, що, мабуть, незле залишити сей світ, у якому матері продають власних дітей, жінок спалюють на вогні і де стають рабами через борг. тільки вмирати боляче і страшно. Я сам пережив це відчуття
Або таке:
Напевно, ви чулися невинними жертвами Мари, проте кожна смерть приходить через гріх. Хто не грішить, той не вмирає. Хто не карає, той не боїться розплати
Врешті лишається післясмак, що мовляв, нічого не зміниш, зло все одно є й буде. Бо історія України (як країни в цілому, так і кожного невеликого містечка) - це коло з повторюваних нещасть. Коли бачиш це так напозір та концентровано у 300-сторінковій книжці, стає сумно. І не факт, що корисно для психіки, поки читаєш це під російськими дронами. У 2005-му, коли це писалося, це могло сприйматися оптимістичніше.
Мені не відгукнувся загальний настрій фаталізму й приреченості. Оце служіння, яке є лейтмотивом книжки. Типу сиди собі на своєму місці, і не висовуйся.
Був би я безмірно радий, якби кожен лишався на місці, опреділеному йому небом. Се - найважливіша річ, особливо коли йдеться про нинішні тривожні часи. Найменший переступ відгукнеться через віки
Або
Але як бути слузі, котрий не має бажання стати паном самому собі? Найважливіше для нього - лишатись вірним своєму призначенню аж до останнього віддиху
Безперечно, це талановита, багатошарова книжка з крутою задумкою. І на клубі вона багато кому зайшла. І було що по ній обговорити. Але не моє, ну не моє, і це теж нормально, хоч і трошечки прикро.
#непозбувний_відгук
В цьому ідея книжки “Слуга з Добромиля” Галини Пагутяк.
У двотисячних Галина зустріла знайомого редактора, який родом з Добромиля (маленьке, але красиве містечко на Львівщині, де живуть 4,5 тисячі людей). Розговорилися, і він підкинув ідею - от би написати книжку, яка би захопливо читалася, і мотивувала приїхати у Добромиль подивитися.
Окей - сказала Галина, і написала. Чи читається це захопливо, і чи мотивує приїхати у Добромиль, я би посперечалася - бо зі мною не спрацювало ( Але у нас на клубі вистачало людей, які в захваті. Отже, справа не в книжці, а в мені.
Починається ця історія у відносній “сучасності”: у 1939 році у монастирі, який нині є психіатричною лікарнею. Один з пацієнтів переконує лікаря, що він безсмертний дхампір і живе вже майже 700 років. “Ага, ну давай розкажи”, - каже лікар. І тоді герой (він же слуга з Добромиля) починає свою історію, що бере початок від 1287 року.
На цьому місці я почала губитися і нудитися. Бо історія Слуги - це заплутані й фрагментарні стрибки між історичними періодами, у яких не розумієш, де реальність, а де фентезійне, і де між ними межа.
Опирі, відьми, ворожбит, купець з Добромиля, купець з Перемишля, відрубані голови, безсмертні й воскреслі, хтось комусь служить. І все це - на фоні реальних фактів та постатей з історії Галичини, на місці якої у мене в голові мавпочки грають в тарілки. Якщо це все знати в деталях, можна кайфануть від трактувань і відсилок. А якщо ні - Галина Пагутяк не спростить читачу задачу: не шариш? Ну і йди собі, читай щось полегше.
І якщо всередині книжки ще можна було зачепитися за окремі історії, у яких проглядається сюжет - то в кінці це взагалі перетворюється на нарубаний салат з імен, прізвиськ, соціальних зв’язків та перероджень. Я так і не зрозуміла, хто тут кому опир, і безнадійно заплуталася в слугах.
А ще на клубі ми поговорили про те, що нині важко читати про героя, який спостерігає за злом і нічого не намагається зробити. У цьому романі дуже багато активного зла, вагон спостерігачів, і майже немає активного добра, яке би вмішувалося і робило добро. І багато діалогів на цю тему, у яких різним чином виправдовується бездіяльність. Типу такого:
Не те щоб серце моє краялося від жалю за вимерлим людом. Швидше навпаки: я думав, що, мабуть, незле залишити сей світ, у якому матері продають власних дітей, жінок спалюють на вогні і де стають рабами через борг. тільки вмирати боляче і страшно. Я сам пережив це відчуття
Або таке:
Напевно, ви чулися невинними жертвами Мари, проте кожна смерть приходить через гріх. Хто не грішить, той не вмирає. Хто не карає, той не боїться розплати
Врешті лишається післясмак, що мовляв, нічого не зміниш, зло все одно є й буде. Бо історія України (як країни в цілому, так і кожного невеликого містечка) - це коло з повторюваних нещасть. Коли бачиш це так напозір та концентровано у 300-сторінковій книжці, стає сумно. І не факт, що корисно для психіки, поки читаєш це під російськими дронами. У 2005-му, коли це писалося, це могло сприйматися оптимістичніше.
Мені не відгукнувся загальний настрій фаталізму й приреченості. Оце служіння, яке є лейтмотивом книжки. Типу сиди собі на своєму місці, і не висовуйся.
Був би я безмірно радий, якби кожен лишався на місці, опреділеному йому небом. Се - найважливіша річ, особливо коли йдеться про нинішні тривожні часи. Найменший переступ відгукнеться через віки
Або
Але як бути слузі, котрий не має бажання стати паном самому собі? Найважливіше для нього - лишатись вірним своєму призначенню аж до останнього віддиху
Безперечно, це талановита, багатошарова книжка з крутою задумкою. І на клубі вона багато кому зайшла. І було що по ній обговорити. Але не моє, ну не моє, і це теж нормально, хоч і трошечки прикро.
#непозбувний_відгук