18 років тому я написала роман «Гра на лезі» - Игра на острие

Обіцяла розказати вчора
(дякую за ваші ❤️)

Я вигадала й написала цю історію впереміш із пелюшками, пляшечками, прогулянками. У перервах між нескінченими дитячими хворобами, коли плутаєш день і ніч від недосипу біля ліжечка. Коли болячки сиплються каруселлю, лякаючи страшними діагнозами й підкошуючи психіку.

Тоді мозок створює паралельну реальність і світ книжкових героїв.

Так, це правда.
Я написала цю детективну історію у декреті.

Надіслала її у всі можливі видавництва й почала чекати.
Термін розгляду рукопису — 6 місяців.

За пів року сталося багато подій. Звісно, я забула про всі видавництва і давно заховала мрію в глибині шафи.

Аж доки одного холодного лютневого вечора мені не подзвонив головний редактор «Рипол-классик":

- Наталья, держу в руках ваш роман, - сказав низький чоловічій голос.

Годинник показував початок десятої, неділя. Я набирала ванну для доньки й тримала в руках її піжамку. Голос продовжував:

- Читаю 28-ю страницу и не могу оторваться. Вы знаете сколько рукописей в день мне приходится читать?

- Ннннет.
Я не знала чего очікувати далі, серце билось через раз.

- Много, Наталья, много. Собрался спать, и дай думаю почитаю нового автора. Сон прошел.

- Извините...

- Жду вас завтра в офисе. Адрес скину смс.

Пам’ятаю модель свого телефону і світло нічника в спальні. Пам’ятаю ворс килима, на який сіла від несподіванки. Пам’ятаю дрібниці, бо в такі щасливі моменти запам’ятовується вся ця вселенська чепуха.

Здається, я не раз згадувала цю історію. Як мене запросили до Москви обговорити деталі співпраці. Я пообіцяла приїхати, але змогла це зробити лише через три місяці. Коли мене вже ніхто не чекав і не пам’ятав…

У 2012-му я ще сподівалася стати письменницею, адже ми вели електронне листування. Ну як «вели»: я їм тридцять листів на тиждень, вони — один на місяць.

Того ж року вийшов фільм «Області темряви», і я зрозуміла, що «Гра на лезі» може стати хорошим фільмом. Або навіть серіалом. Чимось подібним.

Саме тоді телеканал «1+1» оголосив конкурс «Скриня ідей», і я надіслала свою історію, переписану у формат кіношної заявки.

Мене запросили до Києва.
Я досі пам’ятаю імена хлопців, з якими зустрічалася, та смак капучино з буфету. Ми домовилися, що я напишу синопсис 12 серій у жанрі кримінальної драми під назвою «Гра в Невидимку».

Додому відлітала на крилах.

Але… співпраця не склалася.
Керівництво каналу вирішило не фінансувати нові проєкти, а купувати турецькі серіали. Це дешевше, ніж створювати власні. Тож, мені відмовили.

Але запропонували взятися за інший проєкт і працювати з авторською групою над жіночою лінією. Розробляти характери героїнь. На жаль, і цей проєкт заглох на етапі розробки.

Тоді я ще не знала, що подібне на телебаченні трапляється часто. Дуже засмучувалась, сприймаючи поразки як особисті. Черговий крах надій. Але то вже зовсім інша історія…

Так вийшло, що в книжки «Гра на лезі» — найдовший і найтернистіший шлях.

Бестселером вона не стала, але у 2019-му потрапила в рекомендації журналу «Наталі».

Наклад розпродали за три місяці після виходу. І тепер її можна знайти лише на піратських ресурсах. У мене навіть рукопису не збереглося. Лише це фото зі спогадів у Facebook.